Вітер надимав щоки і здмухував сніг з дороги. Зда­валося, що асфальт ворушиться.

   Ярко стояв біля водія в автобусі і йому було видно все навкруги: гостинець¹, укритий льодком, чорні вологі дерева, зустрічні машини, клаптик дуже синьо­го неба. Біле поле з обох боків затискало автостраду і здавалося безкраїм та пустельним.

    Їхати було важко. Колеса ковзали. Ярко бачив, як напружено заклякли на кермі шоферові пальці.

    Раптом щось яскраве й гнучке випорснуло від білого краю поля до шляху.

— Спиніть, спиніть! — заволав голосно Ярко, і тої ж миті шофер якимось дивом загальмував на слизькому, зрадливому асфальті.

— Що таке? Що трапилося? — стривожилися паса­жири. Чотири малі лисиці з пухнастими, від самих ли­сиць пишнішими хвостами чимчикували через доро­гу. Вони йшли одна за одною, зграбно переступаючи тонкими лапками, як по шнурочку. Здавалося, асфальт перетяла вогниста стежка. Лисиці йшли спокійно, поволі, наче знали, що автобус до часу не зрушить з місця, і тому зовсім не боялися.

— А бодай тебе! — вигукнув із жалем якийсь чоло­вік і сплеснув долонями з досади. — Тут би рушниця придалася²!

   Ярко з шофером перезирнулися, шофер підморгнув Яркові, вони й без слів зрозуміли один одного…

    Шофер ще якусь мить не рушав з місця, щоб не наполохати звірів і щоб Ярко міг подивитися в поле, услід чотирьом вогнистим лисицям.

1. Гостинець — велика дорога.

2. Придалася — пригодилася.