Зустрілись якось на кущі глоду дві сойки.

    Перша каже:

— Ну й холоднеча! Забарилася весна, не йде до нас.

     А друга їй:

— Напевно, десь у снігу загрузла, не добереться ніяк.

    І справді, розгулялась наостанку зима. То лютим вітром подме, то віхолу напустить — жбурляє при­горщами снігу. То затягне небо густими хмарами — ясному сонечку годі й пробитися. Сутужно птахам, важко в такий час відшукувати їжу.

    Перша сойка каже:

— Щоранку сиджу на верхівці дуба, все весну ви­глядаю.

— І я, — мовить друга, — вже всі очі видивила. Моя сосна вища за твій дуб.  Вона і на пагорку стоїть — однак не видно весни.

— І дарма ви там сидите, — почувся нараз то­ненький голосок.

    Озирнулися пташки, бачать: коло пенька вистро­мився з-під снігу пролісок. Зелененький, тендітний такий і киває до них білою голівкою:

— Ви краще на землю подивіться!

    Глянули сойки на землю, а воно й справді: пролі­ски на снігу то тут, то там видніють. Ось як непоміт­но весна підкралася!

    Змахнули весело крилами пташки і полетіли в ліс розповісти подружкам цю радісну новину.