Даринка йшла за дідом по стежинці, яку він розчищав від снігу. Йшли ближче до лісу. Був місяць лютий. Недаремно він отримав таку назву. Зима наче відчувала, що ґаздує останні дні і незабаром поступиться весні. Тому вона накидала снігу так багато, що дерева загорнулися в нього, немов в пухові хустки. Було занадто холодно. Дівчинка одяглася тепло, та мороз в'їдався в одяг і починав дошкуляти і кусати. Щічки одразу розчервонілися, мов стиглі осінні яблука, а вії вбралися в біле пір' ячко від морозу. Даринка вже хотіла кликати діда додому, бо її ніжки пекли й просили тепла. Та вона мала допомогти дідусеві. Там, в лісі, пташки та дрібна звіринка потребували людської допомоги. Ягідки і насінинки заховалися глибоко в снігу. Останні дні хурделило безперестанку, а поле, село та ліс замело. У пташок навіть не було можливості вилетіти у пошуках їжі. Дідусь набив торбину горіхами, насипав зерна, налив гарячої води в пляшку. Вони йшли в знайоме місце. Місце, яке добре знали лісові друзі. Годівнички, мов гойдалки, кружляли, закликаючи до себе.

— Ось і прийшли. Даринко, бери горіхи та купками клади в годівнички. А я насиплю зерна та наллю теплої води. Дивись, як радіють нам, цвіріньчать! Красуні! Синички! Ге-е-ей, налітайте!

     Не встигли Даринка з дідом відійти в бік, як пташечки почали галасливо снідати. Дід досипав ще зерна і попрямував до онучки.

— Ходімо, люба. Ти, мабуть, дуже змерзла й зголодніла як оті синички. Не снідала ж бо!

     Раптом Даринка недалечко побачила маленьку жовту цяточку, що виднілася з-під снігу. Вона обережно відгорнула сніг, а під ним лежала знесилена пташечка.

— Діду, діду, синичка... Діду... Вона... вона... — гарячі сльози полилися по щічкам Даринки.

— Жива! Хутко ховай її, обережно, щоб не нашкодити й ходімо додому.

     Даринка розв'язала теплу бабусину хустку, що прикривала її груди й ніжно притулила до серця пташку. Загорнула себе й синичку в хустинку й побігла, а дідусь лише встигав наздоганяти онуку. Серце Даринки то тріпотіло, то завмирало, прислуховуючись, чи дихає пташеня. Воно було кволе, мороз та голод знесилив його. «Лиш би встигнути, ще трішечки...» – дівчинка шепотіла увесь час, поки бігла додому. Вже й мороз не здавався їй таким страшним, навіть стало жарко.

     Вдома Даринка поклала синичку в кошик з соломою біля груби. Саме на тому місці, де полюбляв спати кіт Крутик, якому довелося перейти  до курей в курник. Дівчинка напувала пташину теплою водою та не відходила ні на крок. Їсти пташка не мала сил. Даринка була засмучена. Адже вона хотіла врятувати пташку!

— Дай їй відпочити. Всьому свій час. Ще політає твоя Синька! — Заспокоював онучку дід.

     І справді, під вечір синичка клюнула одне зернятко, яке одразу ж й вивалилося з її дзьоба, потім друге, третє...

— Їсть, діду, Синька почала їсти! — Ковтаючи від хвилювання слова, закричала Дарина.

— Злякаєш, чого кричиш? Тихіше, — дідусь усміхнувся й пішов майструвати годівнички, аби причепити їх у дворі.

     Минали дні. Даринка полюбила Синьку й добре доглядала її. Пташечка ще трохи була слабкою. Жила вона в невеличкій клітці. Синичка звикла до дівчинки і сміливо дзьобала зерно з Даринчиних рученят.

     Настала весна. Потеплішало. Горобці на радощах копирсалися в талому снігу, а сонце яскраво світило й торочило з нього струмочки води. Небо розлилося свіжою блакиттю, а земля почала дихати. Пахло щастям. Синька тихенько сиділа в клітці набундючена й сумна.

— Час. Треба пташку відпускати, бо захворіє і ніяке смакотиння та ліки не допоможуть їй, — сказав дідусь.

— Що з нею трапилося, діду? Ще кілька днів тому вона була грайливою, — засмучено проказала Даринка.

— Синька хоче обійняти небо, політати, їй треба воля. Вона виросла на свободі. Без неї загине.

— Але ж, діду, я її дуже люблю. І Синька звикла до мене. Їсть з долоньок, радіє, коли я з нею. Як же я її відпущу?

    Дідусь більш нічого не промовив. Дівчинка ще деякий час сиділа біля синички мовчки і лише сльози виблискували в оченятах дитини. Даринка взяла клітину й понесла у двір. Відчинила дверцята й пташка радісно випурхнула. Даринка спостерігала, як цяточка в небі зменшувалася, а потім зовсім щезла. Дівчинка не хотіла відпускати Синьку. Та вона дуже любила її і не хотіла завдати шкоди. Думки про те, що пташці добре, зігрівали дитину.

    Через кілька днів онучка з дідом поралися біля годівничок на городі. Раптом Даринка побачила зграю синичок, що прямували до годівнички. Даринка по звичці виставила долоньки з зерном. Так вона годувала завжди Синьку. Одна з синичок, що прилетіла останньою, радісно цвірінькнула й сіла Даринці на долоньку. Вона зацікавлено розглядала дівчинку і ніби сміялася.

— Синька! Моя люба Синька! — Прошепотіла Дарина.

     Кожного дня Синька прилітала до годівнички, а Даринка чекала та поштувала пташку найсмачнішими зернинами.