Ліза й Богдан — брат і сестра. Ліза молодша, їй п'ять, а Богдан старший, йому десять, тому сестра часто запитує в нього про всіляке.

— Богданку, а скільки зірок на небі? А чому в тебе волос­ся світленьке, а в мене темне? А чому після зими не буває одразу літа?

    А він і сам не знає, скільки там тих зірок і чому літа піс­ля зими одразу не буває. А найголовніше — він і гадки не має, чому... ні — за що, за яку провину йому дісталася ця балакучо-набридуча сестра.

    Добре, коли вона спить. Кімната в них одна на двох. І ліж­ко двоповерхове. Богданко спить нагорі, а Ліза — внизу. Тому спокою немає навіть уночі. Щойно стулить очі, сестра знизу смикає за ковдру.

— Агов! Чого тобі?

— Богданку, а чому наш кіт Вуглик увесь чорний, а вуса має білі?

— Не знаю. Спи вже.

— От ти завжди так кажеш: «не знаю, не знаю». А хто знає?

    І тут Богдан не витримав.

— Є такий Всезнай Розумко, живе в Африці, сидить ці­лими днями під карамелевим деревом і йому просто до рота падають стиглі цукерки. З'їсть одну — і знову сидить, чекає, доки наступна впаде. І що в нього не запитаєш, він про все знає. Але він ніколи не відповідає на запитання дівчаток, які забагато допитуються у своїх старших братів.

    Ліза аж рота роззявила від здивування.

— Правда?

— Правда. А тепер спи.

    Дівчинка замовкла й заплющила очі. «Все, тепер мовчати­му, — думала вона. — А то Всезнай мені нічого не розкаже». З цією думкою й заснула.

     Але вже вранці вона зрозуміла, що брат усе вигадав, і знову почала запитувати в нього про все на світі.

     А Всезнай Розумко, хтозна, може, таки й існує, сидить під деревом, жує цукерки, а до нього ніхто не приходить, бо всі вважають, що він — вигадка.