Маленька пташка очеретянка сиділа у верболозі й сумно дивилася на озеро. Цього року вона тут на­родилась і навчилася літати. Підрісши, пташка все літо безтурботно шугала¹ над блакитним озерним пле­сом². Та зараз воно було не таким, як завжди. Вода потемніла, і в ній уже не плюскалися веселі соняч­ні зайчики. Вітер став холодним та пронизливим.

    Його пориви нахиляли гілки верболозу аж до самої води, від чого листя полохливо шелестіло.

— Ос-с-сінь, с-с-скоро ос-с-сінь, — прислухав­шись, почула пташка.

— А що це таке? — запитала вона.

— Ти не знаєш, що таке осінь? — пролунало зо­всім поруч.

    Очеретянка озирнулася і побачила старого товс­того борсука, що сидів на камені неподалік.

— Осінь, — мовив він, — це пора, коли закінчу­ється літо. Квіти в'януть і чорніють. Листя жовкне, засихає та облітає. Природа готується до зими.

— А що таке зима?

— Зима — це коли холодно настільки, що озеро вкривається кригою, а замість дощу падає сніг. Це пора, коли все засинає аж до весни. Наприклад, я, щоб не замерзнути і не вмерти з голоду, впадаю у зимову сплячку. Моя нора вже майже готова до зи­мівлі.  Залишилося пошити з моху теплу ковдру.

    Борсук солодко позіхнув. Очеретянка ніколи не бачила зи­ми, не знала, що таке крига і сніг. Змогла лише уявити почорнілі квіти і голі дерева. Та й від цього її серце печально стиснулося.

— А я? Теж ляжу спати? Чи зів'яну? А може, моє пір'я пожов­кне і облетить, як листя? Ой леле, невже я закрижанію разом з озе­ром?

— Ні, — відказав борсук. — Ти пташка. Моя знайома ворона казала, що у неї на зиму відрос­тає густий пух і багато пір'я. Морози птахам не страшні.

    Очеретянка полегшено зітхнула.

    Минав час, та пух чомусь не густішав, і нове зи­мове пір'я не відростало. Стривожена не на жарт, очеретянка кинулася шукати борсука. Та не зна­йшла його... Вхід до борсукової нори був щільно замощений сухою травою та листям. Напевно, бор­сук уже замкнувся в норі та вкладався до сну.

    Пташка пурхнула над озером, відчайдушно вигу­куючи:

— Чіюк-чіюк!

    Багатоголосе «чіюк» луною озвалося у вербах на протилежному березі. Пташина зауважила там ін­ших очеретянок. З надією на допомогу підлетіла вона до старої птахи.

— Що трапилося, дитинко? — поцікавилась та.

— Біда! В мене пух не густішає, а борсук сказав, що повинен густішати. Як я без пуху пе­резимую?

— Не переживай, — заспокоїла її стара очере­тянка. — Не всі птахи залишаються зимувати. Ми, очеретянки, як і багато інших, відлітаємо у теплі краї. А навесні знов повертаємось додому.

    Одного вересневого ранку з густого туману вигулькнула зграйка птахів.

— Чіюк, чіюк, чіюк! — пролунало над водою. Се­ред інших пташок летіла й наша очеретянка. Тепер в її серці вже не було ні страху, ні тривоги. Лише трішки смутку — через те, що прощалася з рідним озером аж до весни.

Шугала — швидко літала.

Плесо — вільна від заростей, глибока спокійна ділянка водойми.