На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.

    Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.

— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.

— То ремезове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер, — розповідає тато.

    Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.

— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка. Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.

— Це щука ганяє.

     За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.

— Отут і нарвемо щавлю, — прип'яв тато човна до корча. — З молодим щавликом борщ смачний!

    Тетянка рве щавель у торбинку і раптом до тата:

— Заєць! Он там, у кущі!

    Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?

— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуха­ню, з нами, — промовляв тато, несучи зайця до човна.

    Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.

— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата. — Буде з кролями жити.

— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому волі треба, роздолля¹, — тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.

    Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди-сюди косими очицями та як стрибне, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла!

1. Роздолля — вільний, широкий простір; широчінь.