Була собі одна жінка й мала трьох дітей. День і ніч пра­цювала, щоб не знали вони нужди. Повиростали її три до­нечки, як ластів'ята, меткі, а з лиця кожна — мов зоря ясна. Одна за одною повиходили заміж, поїхали від матері.

    Пролетіли роки. Тяжко занедужала стара мати та й по­силає до своїх дочок руду вивірку¹.

— Поклич їх до мене, нехай приїдуть.

— Ой! — зітхнула старша, почувши від вивірки сумну новину. — Рада б я поїхати, але мушу спочатку оті дві ве­ликі миски вичистити.

— Дві миски! — розсердилася вивірка. — То нехай ти з ними довіку будеш, з тими своїми мисками!

    І миски враз стрибнули зі столу, обгорнувши старшу дочку згори та знизу. І стала вона великою черепахою.

    Стукає вивірка до другої дочки.

— Ой, — мовить та, — я б зараз побігла до матінки, та ніколи мені — мушу на ярмарок полотна наткати.

— Ну, то будеш ти його, скільки житимеш, ткати! — про­мовила вивірка. Й обернулася друга дочка павуком.

    Коли вивірка постукала у двері, найменша дочка саме місила тісто. Не мовивши й слова, навіть рук не обтерши, побігла вона до матері.

— Живи ж ти людям на втіху, дороге дитя, — промовила до неї вивірка. — І хай люди бережуть і люблять тебе й ді­ток твоїх, і внуків, і правнуків.

     І справді, третя дочка багато літ прожила, і всі її люби­ли. А потім обернулася вона золотою бджілкою.

^{1 — Вивірка – те саме, що білка.}