Як їхати з Крем'янця на Почаїв, то зліва стрімко височить у полі гора Гостра. Обабіч неї — висока могила. І здається, що то моло­дша сестричка тягнеться до старшої. А на самім вершечку гори Гострої лежить велетенський камінь.

     Колись давно на цій горі жило страшне Ревище. І ніхто не наважувався підходити близько до нього, ніхто його ніколи не бачив. Зрідка озивалося воно гучним ревінням та риком.

     Одного ранку знову заревіло Страховисько: над горою задиміло і запахло смаленим. Почала дрижати земля і з її глибин доносився нечуваний гуркіт.

     Зібралася громада. Рушили всі до Ревища запитати, чого бажає. Коли підійшли ближче, то жахнулися: вершина гори обвуглена, і сті­кає вниз вогняна лава. Припали до землі люди на знак покори Невидальцеві. Нараз стихло все, і громада почула голос старого во­рожбита, який сказав, що не буде спокою на землі до тих пір, допо­ки молодий і безгрішний парубок не заткне каменем пащу Ревища.

    Довго шукали люди у своєму краї молодця, заки знайшли. Був то сирота небаченої сили та краси. Він пас отару на далеких гірських пасовищах. Прийшли до нього з великою просьбою і мужі, і діди, і жінки з дітьми — не послухав. Не знали люди про його біду, не хотів він знати і про їхню. Пішла тоді до нього красуня Блаватка: плакала перед ним безутішно і схилилася ласкаво до могутніх грудей. Не відав ніхто, що то була за мова, але на ранок сміливець пішов до Ревища, за ним багато людей, а найперша — Блаватка. Коло підніжжя гори юнак віднайшов велетенський камінь, поглянув ласкаво на дівчину, зігнувся під тягарем і пішов.

      Побачили люди його постать уже там, де ліс спалений і обвуг­лена земля. Спинився сміливець на вершині і жбурнув камінь: за­гриміло, загуркотіло навкруги. Якась сила знову поклала всіх на землю. Нараз усе змовкло. Піднялися всі і побачили, що гора витягнулася гострим кінцем аж до самого неба...

       Сміливця віднайшли аж за лобу понівеченим та обпеченим в ямі коло підніжжя гори Закричала страшно Блаватка і побігла в гу­щавінь лісу; здогадалася, що сама вбила свого коханого.

       Люди з почестями поховали хлопця коло гори і насипали висо­ку могилу. А Блаватка аж до кінця свого життя приходила на могилу і зрошувала її слізьми. Де капне сльоза — виростуть блавати. Там же і її поховали. Море блаватів квітне щороку на їх спільній могилі.