Був в одного князя син на ім'я Ясен. Жив князенко в гарному замку на верховині. Жилось би Ясеневі добре, коли б його вчителі-чужинці навчали любити рідну йому землю. Та вони цього не робили, тому князенко своєї землі не знав і не любив.

— Батьку, хочу пізнати світ. Надокучило мені жити в нашій країні. Дозволь мені оглянути інші краї!

— Їдь, сину, пошукай собі щастя на чужині. Якщо знайдеш його, залишайся там.

    Попрощався князенко з родиною, поїхав далеко. Ніч захопила його в лісі. Знайшов Ясен місце під розлогим дубом. Перед спанням зітхнув глибоко:

— От якби мені крила, я б швидко полетів через гори й долини!..

    Нараз став перед князем сивий дідусь і промовив:

— Так буде, як бажаєш. Сідай лиш у цей човен, він понесе тебе високо над землею. А як захочеш на землю, скажи: «Пливи, човнику, нижче й до землі ближче!»

     Князенко сів у човен, і той поніс його вгору. Багато країн він так пізнав, але ні разу не хотів спуститися на землю.

     Та ось човен опинився над землею, яка видалася йому найкращою за всі, що бачив їх у своїй мандрівці. Тут були зелені гори, урожайні поля, гарні оселі в зелених садках. На полях працювали люди, а їхній чарівний спів долітав аж до нього. «Ось найкраща земля!» — подумав князенко. І човен сів серед лісу перед великим замком.

      Нараз з'явився знову перед ним лісовий дідусь і сказав:

— Іди, а там побачиш! — і зник. Князенко ввійшов до замку. Радісно привітав князь свого сина.

— Де я, і чия це така чудова земля? — спитав князенко.

— Ти вдома, сину, це твоя рідна земля, — відповів спокійно старий князь.