У сім'ї одного бідного чоловіка народилася перша дитина. Ходив він по селі і не міг знайти кума, бо був дуже бідний. Усі знали, що він не має що дати їсти, і не хотіли йти до нього за кумів. Дитина лежить нехрещена, а мати через це не має права вийти з хати. Навіть до керниці за водою не має права вийти. Вона знов посилає чоловіка: — Іди шукай кумів.   Він знову ходив по селі, питав, просив, і ніхто не хотів іти. Вертається він додому і здибає якусь чужу бабу. Та баба питає:

  Перед святим Николаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Николай, котрий має що з'їсти за цілий рік. Був межи вовками і один кривий вовк. Він усе приходив на самім послідку, а як прийде, то пхається на самий перед, аби йому святий Николай сказав, що має з'їсти. Тогди Николай каже: «Іди, там пасеться стадо свиней, а межи ними є одно криве, то маєш з'їсти». Приходить вовк ід свиням та й каже: «Я се криве маю з'їсти».— «Добре,— кажуть

  Бідний вовк ніяк не знайде собі їжі, вже трохи не здохне, ледве ходить. Ось іде дорогою і знайшов те, що чоловік загубив. Вовк зрадів і хотів їсти, і надумав, що як із'їсть він сало, то воно ж солоне, то буде пить хотіть. Він каже: — Піду вперед нап'юсь, а тоді буду їсти.   Поки сходив до річки та од річки, а тим часом чоловік оглядівся, аж нема сала, він вернувся і знайшов сало. А вовк прийшов од річки, аж нема сала. Він каже: — Дурний я, нерозумний, хіба хто, не ївши,

  Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван,— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався Іван єден на світі — сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив кіт; де що достане для його — накормить, бо кіт був розумніший за Івана. — Може б, ти, Іване, чого-небудь з'їв? — питає кіт. —

  Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже. — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть. — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.   Поїхали.   А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки

  Корова, кінь і пес повадилися между собою, кого із них ґазда більше любить. «Конечно, мене,— говорить кінь,— я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мні в город ходить; пропав би він без мене».— «Ніт, ґазда любить більше мене,— говорить корова,— я все його сімейство молоком кормлю».— «Ніт, ґазда мене ліпше любить,— ворчить пес,— я його хижу і маєток стережу».   Вислухав ґазда сей

   Були собі дід та баба і дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить: — Бабусю! Спекла б ти колобок! — Та з чого ж я спечу, коли й борошна нема? — От, бабусю, піди до хижки1 та назмітай у засіку2 борошенця, то й буде на колобок.     Послухалася баба, пішла до хижки, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила тісто, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб охолонув.     Колобок лежав, лежав на вікні, а

  Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.   Коли се один і каже: — Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!). — Ну, то що? — каже той. — Та вона ж нас постинає! Тікаймо! — Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати! — Чи так, то й так!   Сидять.

  Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п'ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп'ять додому і пішов у путь-дорогу куди Бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок. — Здрастуйте,— говорить,— що ви є таке? — Я,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів

  Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через

  А то як коваль з пуда заліза зробив пшик. Один хлібороб каже ковалеві: — Вийде з пуда заліза леміш? — Вийде, та ще й добрий! — Ну, на залізо, роби!   От він робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде леміш, а вийде чересло. — Ну, роби чересло!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде чересло, а вийде сокира. — Ну, роби сокиру!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не буде сокира, а буде долото.

  Був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то

  Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в'язочку —і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.   Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають: «А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?» — «Як мені не

  Було це чи не було, а зустрілися якось кіт і пес. Пес цілий день гасав луками, допомагав пастухові череду пасти, а ввечері гарно вечеряв, що там давав йому хазяїн, і міцно засипав.   От кіт і питає у пса: — Скажи-но мені, як це так: життя твоє таке клопітне, а їси ти всмак і спиш добре. Тим часом я живу в теплі, без турбот, а проте не маю ні спокійного сну, ні смаку до їжі.   Пес і каже котові:          Потрудись, побігай, а тоді вже обідай;

  Був собі кінь, не дуже гарний, підліток, непоказний, та у розумного хазяїна все тяг та тяг чи то на панщині, чи на хазяйській роботі і в сосі, і в бороні, і в возі,   І в санях, і з хлібом, і з соломою, або де з чим попало, все помаленьку совпається то ступою, то шлаптю, а іноді і навзаводі, коли того треба. Інші коні чепурні, веселі, гарні і молоді, часом басують, а часом, на гору обоз важким возом заупиревавши, стануть, або на дибки спиняться, або вивернуться із оглобель, а сей

  Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Лев каже до коня: — Ану поборімся. Кінь каже: — Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.   Прийшли вони до скали. Кінь був підкований, як ударить копитами в скалу — аж іскри посипалися. Тогді каже до лева: — Ану, чи ти так годен?   Лев як ударив лапами, аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від

  Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.   Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: — Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

  Жили собі дідо й баба. Мали вони одного сина. Як син виріс, каже матері і вітцьові: — Не буду задарма ваш хліб їсти. Спечіть мені паляницю, покладіть у тайстру цибулю — піду я кудись на заробітки.   Як не просили його, аби не лишав старих родичів, бо що будуть робити без нього,— він не відмовився від свого наміру піти у світ. Матір і вітця утішав тим, що заробить гроші, вернеться додому і буде удержувати їх до смерті. Поклав у тайстру хліб та цибулю, верг на плече,

  Був собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або свято, то хто-небудь бере волів і воза та й їде чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже: — Поведи воли та продай, справимо собі коня та повозку, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.   Чоловік налигав воли і

  Був собі дід да баба. У діда дочка, і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Так дідова збирає да й збира, да й назбирала повну миску, а бабина візьме ягідку, то і з'їсть. От і каже дідова: — Ходімо, сестро, додому, поділимось.   От ідуть да йдуть шляхом, а бабина говорить: — Ляжмо, сестро, відпочиньмо.   Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж да й устромила їй у серце, да викопала ямку, да й поховала її. А сама пішла додому да й каже:

  Пішов одного разу чоловік у ліс по дрова. А серед цього лісу була поляночка. Якраз по середині полянки і проходила дорога, котрою повинен був іти чоловік. Чоловік сидів на возі та курив люльку. Враз його віз зупинився. Він ніби проснувся, вдарив коня батогом, але той затупцював на місці, настороживши вуха, дивився кудись у ліс. Чоловік зліз із підводи, оглянув поляну. Аж дивиться — на нього суне ведмідь. — «Чого ти тут шукаєш?»— запитав його чоловік.—

  Був-то на світі чоловік чемний: учтиво заробляв на кусок хліба, а сам був кушніром. Влітку і взимку працював, влітку шив кептарі, а взимку шкіру виробляв. Не дивився він на холод, пробивав собі лід і полоскав шкіру. І при такій роботі одного разу застав його цар.   Питає цар кушніра, за яку він плату робить людям роботу, що в такий холод, в зимі, в холодній воді шкіру полоще.   А кушнір відповідає: — Моя плата невелика, але цим, що беру, добре живу.   Цар далі питає:

  Давним-давно жили собі два брати. Одному бог дав семеро дітей, а в другого не було й одної. Хоч спочатку ґаздували оба добре, та пізніше той, що мав семеро дітей, приопав, а бездітний — розбагатів. Та й так разбагатів, що не хоче з бідним знатися, лише з панами, з начальниками, з суддями. Цьому все йде, як по маслу, а бідному хата згоріла, у такі злидні впав, що не може з них вилізти.   Але йдуть свята. Перед Новим роком приходить бідний брат до багатого та й просить: —

  Невелика хатина, у якій жив вугляр, находилася серед лісу.   Одного разу зайшов у той ліс цар на полювання. Цілий день ходив по лісу і нічого не вполював. Вертатись додому було далеко, то і попросився до того вугляра на ніч. — Хатина наша, як бачите, дуже маленька. Та й жінка моя цієї ночі, май же, буде родити. Де ви тут ляжете, щоб переночувати,— не знаю,— звернувся вугляр до царя. — Я переночую хоч і на горищі,— відповів цар. — Ну, що ж! Нехай