Пригріва весняне сонце.

В рівчаках біжать струмки.

Метушаться за віконцем

клопітливі ластівки.

Вже останній сніг розтанув.

Тепло. Весело. Весна!..

Яся встане вранці-рано

та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята

до вікна летять щомить?

Це вони до мене в хату,

мабуть, хочуть залетіть?..

Відчини віконце, мамо,

хай вони сюди летять!

Я дивитимусь — руками

 я не буду їх займать!..

Підлетіли. Відлетіли.

Тільки крильця — блим та блим!

— Це вони будують вміло

для своїм маляток дім.

Всі працюють безу­пинно,

не марнують, ба­чиш, час.

Грудочки м'якої глини

в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніз­дечко,

добре зліплене з землі.

В нім лежатимуть яєчка

у м'якесенькім кублі.

Потім будуть пташе­нята,

ненажери — просто страх!

Цілий день їм батько й мати

все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила,

мати їх навчить літать, —

так, як мама Ясю вчила

в книжці літери читать.

А тоді настане осінь.

Стане зразу холодніш.

Вранці ляжуть білі роси

на травичку, на спориш...

— Взимку ж, мамо, пташенятам

буде холодно в гнізді!

Правда, ти до мене в хату

всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді, далеко

полетять усі пташки:

журавлі, качки, лелеки

і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі

тепло, весело, весна —

прилетять пташки з-за моря

знов до нашого вікна!