Гадючий хвіст сперечався з гадючою головою над тим, хто з них має ходити наперед. Голова говорила: «Ти не можеш ходити наперед, бо ти не маєш ні очей, ні вух». Хвіст казав: «Але я зате маю силу, я тобою киваю. Захочеться мені обкрутитися довкола дерева, то й з місця не кинешся!» Тоді голова каже: «Но, то розійдімся!»   І відірвалося тіло від голови й полізло наперед. Та ледве відлізло подальше від голови, натрафило на щілину і впало до неї.  

  Ворона підгодувала троє молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Каже она до них так: — Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра се дерево хоче господар зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мусю попереносити на друге місце, он там за ту широку ріку.   Діти кажуть: — Най буде.   Ворона бере в лаби найстаре вороня і несе. Серед води питає: — Синку, ци

  Складати казки люди починали дуже давно, за багато сторіч до того, як винайшли папір і заходились друкувати книжки, і навіть задовго до того, як навчилися записувати вигадані й правдиві розповіді на папірусі чи на пергаменті, тобто на аркушах, виготовлених із листя тростини та зі шкіри різних тварин.   Казки в давнину ніхто не записував — їх складали, розповідали на дозвіллі дітям або й дорослим, ті, в свою чергу, переповідали їх своїм дітям, і так вони переходили від

  Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлення. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала

  То пес мав силу, щоби обганяв обійстя, а не мав нюху, а вовк мав нюх, а не мав сили. А як зійшлися оба, і зачали собі радити. Каже вовк до пса: «Заміняймося. Я тобі дам нюх, а ти мені дай силу!» Бо псові з силою зле виходило: як пішов ґазда в поле або худоба, то пес не міг дослідити, бо не мав нюху, а вовк хоть мав нюх, а не мав сили, то як ся здибав з конем або з свинею, то не міг розбити, щоби попоїв.   А як ся поміняли і вовк дав псові нюх, а пес вовкові силу, то

  Як жив собі дід та баба, і розвели вони семеро овець, і сучка-позвонка, баба-поговорка, коничок-ступачок.   От раз підійшла Меланка, то дід заставив бабу, щоб вона наварила вареників. А сам пішов щедрівників шукать. Іде, коли дивиться — ідуть вовки. А він їм і каже: — Й ви, дітки, ідіть до мене щедрувать.   То тоді ці вовки пішли за ним і прийшли до хати та й почали щедрувать:         А у діда, а у баби         Семеро овець.

  Розмовляли одного разу вовк з вовчицею. «Погано тобі, вовче, живеться»,— каже вовчиця. «Чому?» — дивиться на неї вовк. «Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся».— «Гм,— пробурчав вовк,— але ти також від людей ховаєшся...» — «Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить».— «Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк.— Тебе бачать люди так само, як і

  Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село, куди не поткнеться — скрізь ворота заперті і собаки дуже злі. Вовк з досади підійшов до крайньої хати, став біля вікна і слуха. На цю пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіять, дитина не переставала плакать. Баба тоді почала дитину лякать, щоб вона од страху утихомирилась: — Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи!

  Раз зустрів вовк жебрака й каже: «Я тебе з'їм!» — «Мене? Видиш, який я худий,— кістки та кожа. Не посмакує тобі м'ясо... А я тобі пораджу, кого з'їсти».— «Кого?» — «В лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м'ясо».   Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до

  Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Йшов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть.   Підкрався вовк тихенько — та хап її!   Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже: «Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати». «Від цього мені шкоди не буде»,— подумав вовк і дозволив: «Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу».   Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує —

  Жив-був вовк. Старий він став і слабий. А їсти ж треба!.. Пішов він їжу шукати. Блукав собі, блукав та й стрів лисичку. — Лисичко, лисичко, я тебе з'їм. — Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньку заспіваю, таночок станцюю.   Почала вона співати медовим голосочком, пританцьовувати ніжками. Дивився старий і заснув. Прокинувся, а лисички-сестрички й духу не чути. «І нащо мені така самодіяльність?» — подумав сіренький і поплентався далі.   Бачить

  Було то давно. Обгризав вовк кістки, і одна застрягла у нього в горлі. Вовк страшенно мучився, страдав і напевно вмер би, якби йому на поміч не прийшов бузьок. — У тебе така довга шия і такий довгий ніс,— прохрипів, вовк, побачивши бузька.— Лиш ти один можеш дістати кістку з мого горла і врятувати мене від погибелі. А потім я віддячу тобі, дам велику нагороду.   Стало бузькові жаль вовка, засунув він свій довгий дзьобок йому в горло і витягнув кістку. — Яку ж

  В єдного господаря був дуже вірний пес і добре пантрував господарство; через цілі ночі гавкав, і за то йому добре їсти давали. Єдного вечора, як прийшов до своєї буди та й ліг, чує — хтось іде дорогов. Він встав та й біжить до брами. Вибігає за браму, дивиться — а то вовк. А він каже: «А ти чого тут до села заблукав?» Вовк каже: «Я іду до твого господаря, бо його вівці були на пасовиську і запрошували мене до себе в гості. Я пішов додому, зібрався та й тепер

  Прибіг, вовк до села і каже псові: — Давай будемо друзями.   Пес друзів не мав і згодився. Почав вовк приходити до нього в гості. Розповідає, що нового в лісі, а сам роззирається по подвір'ю. Подивився і пішов. Пес заснув. Але чує: баран кричить. Пес відкрив очі, бачить: вовк тягне барана з кошари. Пес загавкав. Господар вибіг з хати, вхопив пательмагу і так змастиґав вовка, що той не лише барана лишив, а й сам ледве втік.   Вовк прибігає до лісу, скликає звірів і

  Жили колись давно чоловік і жінка. І народився у них перший син, якому батьки дали ім'я Вечірник (бо саме ввечері родила його мати). Минув рік, і однієї полуночі порадувала жінка чоловіка другим сином — Полуночником. А потім, через рік, народився й третій син — Світанок.   Пішли сини у світ. Перший син приходив завжди до батьків увечері, другий — у полуніч, а самий менший, що Світанком звався,— на світанку.   А саме в тому царстві-государстві пропала

  Раз ведмідь бродив по лісі і побачив чоловіка, який гнув дуги. Підійшов він до чоловіка й каже: «Найми мене до себе дуги гнуть». Дядько й каже: «А скільки ж ти хочеш?» Ведмідь і каже: «Нічого я не хочу, а тільки клади мене у твоїм садку біля вуликів, бо в мене дуже кожа свербить; хай вони мене покусають, може, не свербітиме». У дядька були вулики. Дядько згодився.   Пішли додому. Дядько ліг у хаті, а ведмідь у садку. Тільки що все надворі затихло

  Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.   Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв'як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві: — Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.   Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва. — Краще мовчи, дурню! Як ти, такий

 Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь: «Здоров, кума! Де ти рибки наловила?» — «Он там на річці; піди й собі налови».  Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибка, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» — «Я говорю: ловись, рибка, маленька й велика».  Сидів, сидів ведмідь, став

  Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали лічити.   Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло вітця залишився найменший. Він мав приглянути вітця й матір у старості.   Виріс хлопець і став легінем. Треба йому женитися. Сам

  Іде заєць, зирк — аж стоїть бутель горілки... Напився до нестями, ліг та й спить.   Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.   Іде вовк. Напився і теж заснув.   Сплять вони собі.   Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам'ятаю... Але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти!..»  

    Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з'їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тоді скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо

  Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні: — Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.   Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати: — Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за

  Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма. От, та й пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був. — Боже,— каже,— милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду. — А чого тобі їсти? — каже Бог. — Чого дай, то дай. — Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, отту й з'їж!   От вовк мерщій од Бога,

  Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і думаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мед, бо іначе дерево виверну, мед з'їм, а вас видушу!» — «Добре,— кажуть бджоли,—пробуй; коли даш нам раду, ми піддамося».   Медведя розгнівала така відвага бджіл, ткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мед, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо